Нехай мистецтво розкаже про війну. Розмова з художником

Художник з Чилі Max Sir (Макс Сір) організував виставку в Будапешті та всі зібрані кошти передав на підтримку України. Макс більше 4-х років проживав у Львові. Через війну йому довелося залишити все в Україні і тимчасово переїхати в Угорщину. Зараз він продовжує писати картини про війну і зовсім незабаром покаже їх всьому світу. Чому обрав Львів, яка душа в української нації та чому він хоче говорити про Україну – читай в цьому матеріалі.

Те, що відбувається зараз занадто важко для людської душі, - чилійський художник Max Sir

Похмурий ранок. Будапешт. Трішки моросить дощ. З під’їзду до мене вибігає усміхнена та щира дівчина Женя. Вона асистентка художника Max Sir. Женя з України, але зараз проживає в Будапешті.

Піднімаємося на декілька поверхів вгору. У квартирі світло та затишно. Грає заспокійлива музика на фоні. На стінах зо десяток картин. В очі кидаються одразу ті, що про війну. Хоча стривай! Вони всі про війну та Україну.

- Hello, Max! My name is Alexandra!

- Hi, Alexandra! Nice to meet you!

Наше знайомство з Максом розпочинається…

Мені потрібно більше спокою, тому я обрав Львів

Я сидів в своїй студії в Берліні. У моїй голові з’являлися думки про переїзд. У Берліні я почав відчувати, що місто вже давить мене. Так, воно дуже класне, проте мені в той час не вистачало спокою та концентрації. Тому я вирішив шукати більш тихе місто, аби сфокусуватися на роботі.

Чесно, я не пам’ятаю, коли і як вперше почув про Львів. Проте всі обставини склалися саме так, як потрібно – я з легкістю знайшов апартаменти у Львові, їх власниця якраз перебувала в Берліні, тож ми одразу познайомилися, швидко замовив квитки, саме в той час отримав запрошення на театральний фестиваль в Україні.

Після мого першого візиту до Львова, я відчував післясмак Праги. Ці міста мені дуже схожі. Львів дуже затишний та атмосферний. Він не такий великий, як-от Лондон, Париж чи Прага. Це і є його перевага. Багато кав’ярень, ресторанів, красива архітектура та вуличні музиканти… Я був дуже вражений!

У Львові я знайшов спокій.

Після тижня у Львові я прийняв рішення – переїжджаю сюди

Перед тим, як остаточно прийняти рішення про переїзд, я вирішив – куплю квиток на літак у Львів і поживу там тиждень. Але, чесно кажучи, я жахливий турист. Я відвідав десятки країн, але ніколи не поспішав сфотографуватися на фоні визначних пам’яток. Наприклад, в Парижі я жив буквально за декілька кварталів від Ейфелевої вежі, але так і не був близько біля неї. Так, я дуже поганий турист. Проте за тиждень у Львові обійшов багато красивих місць та вуличок, надихнувся його атмосферністю. Я відчував той спокій, якого не відчував раніше і який був мені так потрібен. За тиждень проживання у Львові остаточно переконався – так, я переїжджаю в це місто.

Женя заварила нам каву і поставила на стіл печиво. Окрім солодощів, на столі ще фарби, пензлі та ноутбук Макса. На його екрані кадри з Харкова, Маріуполя, Києва. Світлини понівечених українських міст. Деякі з цих фотографій згодом стануть мотивами для картин.

Я вчив українську мову, аби проявити свою повагу до України

У Львові навіть почав вчити українську мову. По приїзду в Україну я знайшов репетитора української і почав відвідувати заняття. Я справді хотів вивчити українську мову. Перша причина такого бажання – це повага до України та її громадян. Коли ти приїжджаєш в нову країну і витрачаєш свій час не лише на прогулянки чи власну роботу, але й на знайомство з культурою цієї країни, її традиціями і мовою – це прояв твоєї поваги і подяки країні за гостинність.

Ох, насправді я дуже поганий у вивченні мов. За своє життя я жив в декількох країнах і скрізь намагався спілкуватися англійською, проте навіть вона для мене складна. При тому що я неодноразово відвідував курси з її вивчення. Якщо я почав би серйозно вивчати ще одну мову, то це просто непідсильно мені. Та й українська взагалі не легка для людей, рідна мова яких іспанська. У вашій мові багато таких звуків, яких навіть не існує в іспанській. Це справді важко.

Мій репетитор з української настільки серйозно ставився до наших занять, що досить часто мені доводилося відчувати сором’язливість за те, що я поганий учень. Мені рідко вдавалося знайти час для серйозного вивчення української. Я завжди намагався пояснити своєму викладачу, що не можу повністю віддатися навчанню. Проте всі мої намагання були марними (посміхається).

Слухаю Макса і розглядаю стіни. Точніше, картини на білих стінах. На них біль кожного українця. На секунду здається, що це лише мистецтво і моя уява. Адже не може бути війти в 21-му столітті! Потім наче струм по тілу і розуміння – зображення з цих картин я щодня бачу в новинах. Війна – це реальність.

Львів – це перше іноземне місто, де я прожив найдовше в своєму житті

У Львові так безпечно. Ти повністю відчуваєш захист. Я виглядаю зовсім іншим, не схожим на звичайного перехожого, але жодного разу у мене не було проблем. Усі дуже ввічливі та толерантні. Я справді там був у безпеці. Іноді я фарбував нігті та зіниці очей у чорний колір… Люди не розуміли, проте були дуже ввічливими. Вони лише цікавилися, чи я граю в рок-групі. Українці дуже класні. Я любив жити там. Я сплачував податки цій державі. Я планував побути у Львові декілька тижнів, а в результаті залишився там більше ніж на 4 роки. Це місто атмосферне. Це моє улюблене місце. Я жив у Лондоні, в Парижі, в Празі, Коста-Ріці та Нью-Йорку, але найдовше затримався у Львові. Це перше іноземне місто, де я прожив найдовше в своєму житті.

У Будапешт я приїхав з одним ноутбуком та футболкою. Я не планував тут залишатися довше, ніж на 3 дні

Я приїхав сюди в перший день повномасштабної війни 24-го лютого. Буквально в ніч з 23-го на 24-те. У мене не було бажання виїжджати зі Львова і я точно планував залишатися в Україні. Але моя сім’я хотіла зовсім іншого. Мої мама та сестра щодня дивилися і дивляться новини, вони писали мені, напевно, щогодини «Будь ласка, виїжджай. Тобі потрібно тимчасово залишити Україну». На кожне таке повідомлення я відповідав вже шаблонно – «Мені не страшно і в мене багато важливих справ тут».

Останній тиждень вони зателефонували та сказали:

- Макс, ти знаєш, твій дідусь не може спати…

Мій дідусь для мене найкращий друг. Йому 103 роки. Він дуже важлива людина в моєму житті. Тому мама з сестрою сказали саме таку фразу. Вони знали, що може змінити мою точку зору. Мій дідусь хвилюється за мене.

Я прийняв рішення приїхати в Будапешт…на 3 дні. Я подумав, що нароблю сотні різних фотографій, відео, а потім порційно кожного дня надсилатиму мамі з сестрою і казатиму, що я в Будапешті і зі мною все прекрасно. Я був впевнений, що через 3 дні я повернуся у Львів і продовжу свою улюблену роботу. Коли я прокинувся після прильоту, то побачив десятки повідомлень в телефоні. Війна розпочалася. Літаків назад, зрозуміло, що не було. Я прилетів сюди без нічого. Взяв лише ноутбук. Більше нічого. Можливо, ще одну додаткову футболку. Це все.

Весь цей час Макс продовжує писати картину. Він говорить про війну і пише про неї. З яскравих фарб – лише червоні або помаранчеві. Лише кров або вогонь.

У мене у Львові було життя. У мене були плани

Кожного року я планував переїхати в інше місто. Проте ні, щоразу залишався в затишнову Льовові. Переїзд я переносив усі 4 роки. Щоразу думав, що, можливо, я взимку переїду… А може краще влітку? Ні, ні, краще зачекаю ще трішки. Напевно, я справді прикипів до Львова. У мене там було життя. Перед війною я точно не думав переїжджати. У мене було стільки планів! Мої проєкти… Я маю 8 семінарів, які мене треба дати у Львові. Також на фестивалі я буду виступати у вересні. Мені потрібно повернутися в своє попереднє життя, а воно в Україні.

Душа українця чиста та щедра

Душа українця велика. Українська душа чиста. Вони відверті. Українці дуже вперті в тих речах, які для них мають значення. Вони не відступлять, якщо мають ціль. Українська нація дуже щедра. Ви гостинні. Моя асистентка Женя сказала, що перед інтерв’ю обов’язково потрібно закупитися солодощами до кави. І поприбирати в квартирі. Безсумнівно. Також коли я був у Львові, до мене в гості завжди приходили з їжею. З великою кількістю їжі. Я ж не їм так багато. Я постійно повторював, що не потрібно стільки брати з собою, та й взагалі не потрібно нічого брати. Якщо я запрошую, отже я пригощаю. Це було неможливо (ред. – сміється). Вони обов’язково приносили щось із собою. Ніколи не приходили з порожніми руками. Для мене це прояв чогось дуже сімейного та домашнього. Дійсно, інший менталітет. Це так відрізняється від того, до чого я звик. Українці дуже відкриті та душевні.

Макс запитує мене про улюблених письменників. Про улюблені поеми. Дає мені список цитат українських класиків і пропонує обрати одну з них, ту, яка найбільше сподобається. Для чого? Ще не розумію, але вже пробігаю очима по списку в пошуках «своєї» фрази. Вибір насправді дуже важкий. У кожній фразі стільки глибокого сенсу. Чи, то можливо, я підсвідомо його шукаю? Можливо, глибокий біль за Україну у всьому намагається знайти сенс?

Виставка – це не про збір коштів. У, першу чергу, це крик про війну

Перші два тижні я був наче в тумані. Щогодини читав новини і лише чекав, коли війна закінчиться. Дуже сильно хотів якомога швидше повернутися у Львів, я планував продовжити працювати над своїм проєктом. Проте ситуація з кожним днем ставала все гірше і усвідомлення того, що війни не закінчуються так швидко ставало яснішим. Через декілька днів я наче прокинувся і запитав самого себе – що я можу? Як я можу допомогти Україні та українцям? Яка моя роль? Зараз мільйони українців виживають. З цим потрібно щось робити. Їм треба допомагати. Мені мої друзі писали з різних країн, чи потребую я допомоги і вони хотіли підтримати мене. Хоча ні, я не потребую. Є дуже багато людей, яким потрібна підтримка значно більше, ніж мені.

Я вирішив організувати виставку для збору коштів, чим саме проявити свою підтримку країні, в якій я жив декілька років і ще повернуся туди.

Ці картини, ця виставка – це не лише про «заробити гроші для підтримки України», це, в першу чергу, показати світу Україну. Показати цей жахливий час. Не мовчати. Нехай світ знає про війну. Нехай кожен знає про Україну та українців. Дуже важливо показувати українську культуру, історію, поширювати мистецтво України. Показати, які унікальні її традиції.

Моя місія – показати Україну світу

Ми всі хвилюємося. Ми всі переживаємо. Ми повинні щось з цим зробити. Кожен повинен щось робити. Я не говорю про великі справи, просто варто спробувати хоч якось допомогти. У тому, у чому ти класний. Можна навіть дрібницями проявити свою небайдужість. Я вирішив провести виставку. Я не придумав щось невідоме собі. Я займаюся зараз тим, чим займався все життя, чим займався до війни. Але зараз сенс виставки значно глибший та болючий.

Мені дуже сумно та боляче за Україну. Я відчуваю відповідальність. Я маю місію говорити про Україну, показувати її. Це моє найважливіше завдання на сьогодні. Цю книгу я хочу показати в різних країнах, я хочу поширити знання про Україну по всьому світу. Я хочу передати ці відчуття іншим країнам, іншим людям, які далеко від цього. Так, кожен слідкує за війною в Україні по новинам. Проте ми можемо про неї говорити і мистецтвом. Зберігати наші відчуття та душевні переживання в картинах, в кольорах, в палітрі. Зараз найважливіше для мене завершити ці картини і показати їх в найпопулярніших місцях по різних країнах. Про Україну мають знати.

Я обираю фразу Лесі Українки. Звучить вона так:

- Того великого вогню і смерть не погасила.

Макс дає мені в руки картину, яку він писав під час розмови. Чорне полотно, на якому 4 вікна. Усі 4 вікна палають…

Я сприймаю українську культуру, як казку. Вона неймовірна

Для мене культура України дуже багата та інша, в хорошому сенсі. Казкова. Карпатська природа, гори, тварини, сільська місцевість… Це нереально, для мене все виглядало, наче казка. Я звик жити у великих містах, мегаполісах, а Карпати мене перемістили в інший світ. Українська культура чудова. Я дуже хотів відобразити мої враження від побаченого. Я відчував себе неймовірно. І я справді хотів занотувати мої почуття стосовно цього.

Я ходив у Львові у всі театрі. Відвідав кожен з них. Пам’ятаю, яке враження на мене справила «Лісова пісня». Я познайомився з акторами, з режисерами. Це було дуже мило. Театри дуже різні. Вони такі інтимні. Дуже близькі люди. Усе було дуже інтимним. Це навіть не так про культуру, як про мої відчуття від знайомства з культурою. Як я її бачив і бачу. Українська культура неймовірна.

Навіть крізь роки картини говоритимуть про біль українця

Я гадаю, що це дуже важливий документ (ред. – картини). Ми повинні задокументувати цей час, цей жахливий період. Адже з часом багато думок губляться. Тобі здається, що всі деталі ти пам’ятатимеш завжди, проте пам’ять не всесильна. Дуже важливо показувати це світу. Навіть зараз.

Дуже важливо в моменті встигнути показати свої емоції та відчуття, які насичують твою душу. Біль затихає. Спогади притухають. Варто пам’ятати і сумні моменти. Варто пам’ятати, як ти втратив своє життя і що в тобі всередині робилося. Що людина відчуває, коли втрачає звичне життя. Через тиждень ти все пам’ятатимеш. Через місяці ти все ще пам’ятатимеш, але не всі деталі. Потім роки змиють багато спогадів.

Пам’ятаючи жахливі періоди, ти зможеш цінувати життя в майбутньому.

Через роки ти відкриваєш цю книгу, подивишся на картини і повернешся в той момент. Ти не повіриш, невже я справді так почувався? Звичайно, ніхто не захоче повертатися в цей період. Проте на секунду вони зможуть пригадати. Це настільки близько зараз, що ти не завжди можеш справді зрозуміти всю перспективу ситуацію. Тобі потрібен час аби передихнути, щоб збагнути всі масштаби періоду. Іноді в самі моменти людина зайняти набагато важливішими проблемами, аніж просто щосекунди розбиратися в своїх психологічних думках. Зараз українцю потрібно вижити, а війну та біль він обов’язково запам’ятає на десятки поколінь.

Картина в моїх руках ще така свіжа. Випадково доторкнулася пальцями полотна і залишила свій слід. Макс дає мені олівець і просить написати фразу, яку я обрала. Ого! Я зараз доторкнуся до мистецтва не лише в прямому сенсі…

Один біль на мільйони сердець

У кожній моїй роботі є мої емоції. Коли я пишу картину, я уявляю, що відчуватиме глядач. Чи зрозуміє він мої почуття та емоції, чи зрозуміє, про що ця картина? Мистецтво – це комунікація. Це спілкування душі художника з душею глядача.

На виставці я помітив, як українці дивляться на картини і я бачив, як глибоко вдивляються в них. Зазирають залаштунки і все відчувають…

Я уявляю, як їм боляче на ці картини дивитися. Вони підходили до мене і казали, що вони розуміють повністю все, що я хотів передати. Вони знають краще, що я хотів передати. Вони точно краще знають, що я хотів передати. На картинах душа українця. Понівечена, у вогні, але така сильна та незламна.

Мені вдалося створити дуже інтимне спілкування з українцями. Мої картини говорять. Українці відчувають.

Зв’язок з людьми, з емоціями, з почуттями – цінний. Він дуже цінний. Я бачу однакові відчуття з людьми, проте з іншої перспективи. Коли ти дивишся з іншої сторони, то ти можеш побачити по-іншому. Проте саме зараз ми з українцями дивимося з однієї сторони в цей період. У нас однакові відчуття. Я іншої національності, менталітету, культури, проте біль один. Біль не ділиться на нації. Зараз ми відчуваємо спільний єдиний біль.

Війна закінчиться. Українці сильні

Я з іншої країни. Ця країна дуже далеко звідси. У нас там завжди дуже багато природніх катаклізмів. Коли ти проживаєш ці речі, ти починаєш цінувати життя. Тобі потрібно гуляти, насолоджуватися сонцем і шукати в собі сили допомагати іншим. Не потрібно падати духом. Українці сильні. Варто дивитися на небо. Не опускати носа. Не опускати руки. Цей період нереально важкий. Це дуже легко втратити себе. Так легко опуститися в негатив. Я справді надіюся, що українці зможуть витримати це. Так, дуже і дуже важко. Якщо ти годуєш негативом себе, то злість, образи будуть зростати ще сильніше.

Війна травмує кожного. Але треба продовжувати жити. Не соромитися самому отримати допомогу. Варто допомагати іншим. У тих речах, в яких ти можеш. Чим ти займався до війни? Цим? Окей, допомагай в своїй сфері. Ти завжди можеш знайти спосіб, як допомогти. А зараз стільки людей, яким потрібна підтримка. Іноді ти можеш врятувати комусь життя обіймами чи одним хорошим словом. Не потрібно в цьому плані шукати лише масштабну допомогу.

Також хочу нагадати людям, які тут в Угорщині – ми тут. Більшість з нас ніколи навіть не думали про війну. Ніхто не планував втікати з України. Ми не одні тут. Я хочу нагадати кожному українцю, що ти не один. Ми різного менталітету. Мені здається, що українцям трішки важко довіряти іншим чи відкривати своє серце. Дуже багато з нас тут самі. Багато втратили сім’ю, друзів. Ми в одній ситуації. Ми не одні. Ми можемо спілкуватися один з одним. Ми можемо підтримувати один одного. Ми сім’я тут. Тисячі людей відчувають те саме, що ти. Твоя місія зараз – бути відкритим до інших і отримувати підтримку. Навіть маленька розмова зможе тобі дати сили продовжувати жити і мріяти.

Не забувати, що попереду перемога та щасливе майбутнє. Це великий урок навчитися отримувати допомогу. Це можливість не лише давати допомогу, це давати шанс іншому допомогти тобі. Це велике щастя. Просто варто приймати допомогу з вдячністю. Війна обов’язково закінчиться. Українці сильні. Ми разом.

Того великого вогню і смерть не погасила… Ці слова я написала на картині Макса. З таких картин він незабаром складе цілу книгу, яка говоритиме про війну в Україні. Вона говоритиме всіма мовами світу. Вона говоритиме скрізь десятки та сотні років. Незалежно від віку. Незалежно від нації. Незалежно від релігії. Ці картини завжди говоритимуть про нестерпний біль української душі. Біль кожного з нас. Про війну не можна мовчати. 

Джерело фото: Архів Max Sir